Знайдіть необхідну Вам інформацію
  • +38 (044) 464-10-90
  • +38 (096) 796-70-87
  • +38 (095) 413-34-18 (Viber)

Велика Палата Верховного Суду визначила коли майно одно з подружжя може стати спільною сумісною власністю

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2020 року

м. Київ

Справа № 214/6174/15-ц

Провадження № 14-114цс20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

учасники справи:

позивач -  ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року у складі колегії суддів Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - державний нотаріус Третьої Криворізької державної нотаріальної контори Рикова Тетяна Валентинівна, про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, витребування майна із чужого володіння, визнання права власності на частку нерухомого майната

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому після зміни і доповнення позовних вимог просила визнати нежитлове приміщення № 31 у будинку АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя та здійснити його поділ між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у рівних частках - по Ѕ кожному з них; витребувати у ОСОБА_3 на свою користь Ѕ частину нежитлового приміщення - магазину непродовольчих товарів №  31 , що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1 .

Обґрунтовувала його тим, що з 09 січня 2004 року вона з відповідачем перебувала у шлюбі, який розірвано заочним рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 січня 2013 року.

До укладення шлюбу ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 14 серпня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Чорною О. С., зареєстрованого у реєстрі за № 3367.

Під час шлюбу було  отримано дозвіл на зміну цільового призначення вказаного житлового приміщення у нежитлове - магазин непродовольчих товарів та за рахунок спільних трудових та грошових затрат, зокрема, кредитних коштів, отриманих за кредитним договором від 06 липня 2005 року № 1/305-МК, укладеним між Відкритим акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ВАТ КБ «Приватбанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк»)  та ОСОБА_2 , здійснили необхідні будівельні та ремонтні роботи з перепланування та переобладнання приміщення, внаслідок чого вартість цього нерухомого майна істотно збільшилась.

06 липня 2012 року відповідач без згоди позивачки розпорядився на власний розсуд нежитловим приміщенням магазину непродовольчих товарів №  31 , вбудованим у перший поверх житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3, уклав зі своєю сестрою ОСОБА_3 договір дарування нежитлового приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Умріхіною К. А., зареєстрований у реєстрі за № 2131.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

08 лютого 2018 року рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції керувався тим, що позивачка не довела того, що вартість спірного нерухомого майна, набутого ОСОБА_2 до укладення шлюбу з нею, істотно збільшилася саме у результаті їх спільної з ОСОБА_1 трудової та грошової участі у здійсненні його переобладнання та проведення ремонтних робіт під час шлюбу.

Суд вважав, що позивачка не надала доказів на підтвердження того, що її внесок у переобладнання спірного приміщення із житлового у нежитлове у розумінні частини першої статті 62 Сімейного кодексу України (далі - СК України) є достатньо значним для можливості визнання зазначеного майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, тоді як сам по собі факт перебування позивачки у шлюбі з відповідачем на момент здійснення реконструкції спірного об`єкта нерухомого майна не є підставою для визнання цього майна спільним сумісним майном подружжя.

Матеріали справи також не містять належних та допустимих доказів на підтвердження того, що кредитні кошти, отримані ОСОБА_2 за кредитним договором від 06 липня 2005 року № 1/305-МК, були використані на здійснення переобладнання нерухомого майна та ремонтних робіт у ньому, а тому мотиви участі позивачки в поверненні кредиту, отриманого ОСОБА_2 на споживчі цілі, не мають правового значення для вирішення спору. Разом із цим, як зазначили відповідачі та підтвердила у судовому засіданні свідок ОСОБА_4 , грошові кошти на проведення робіт з переобладнання та ремонту спірного нерухомого майна надали саме ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Крім того, наявні в ОСОБА_2 доходи від здачі в оренду належного йому на праві особистої приватної власності об`єкта нерухомого майна свідчать про можливість виконання ним зазначених робіт за рахунок власних коштів.

Суд першої інстанції визнав висновок судової будівельно-технічної експертизи від 21 травня 2014 року № 386 недопустимим доказом на підтвердження обставини щодо істотного збільшення вартості спірного нерухомого майна внаслідок його переобладнання під час шлюбу сторін, оскільки оцінку та визначення ринкової вартості судовим експертом проведено з порушенням вимог пункту 15 Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 року № 1440, тому що аналоги за площею, місцем розташування, територіальною дислокацією, типом приміщень підібрано із житлового фонду, тоді як об`єктом дослідження є нежитлове приміщення (магазин), що, у свою чергу, призвело до завищення вартості об`єкта оцінки.

Суд першої інстанції вважав, що позивачка не спростувала того, що на момент відчуження ОСОБА_3 нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів №  31, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1, належало ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності. У зв`язку із цим суд зробив висновок, що укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору дарування нежитлового приміщення від 06 липня 2012 року без згоди ОСОБА_1 не суперечить чинному законодавству.

12 лютого 2019 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково: рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 08 лютого 2018 року скасовано, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано спільною частковою власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 нежитлове приміщення № 31, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 32,80 % нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів №  31 загальною площею 43,4 кв. м, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 67,20 % нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів №  31 загальною площею 43,4 кв. м, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1.

Визнано недійсним договір дарування нежитлового приміщення від 06 липня 2012 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Умріхіною К. А., зареєстрований у реєстрі за № 2131.

Витребувано у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 32,80 % нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів №  31 загальною площею 43,4 кв. м, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1.

Витребувано у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 67,20 % нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів №  31 загальною площею 43,4 кв. м, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1.

Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що за час шлюбу сторін у результаті їх спільних трудових та грошових затрат, а саме проведення переобладнання та ремонтних робіт, відбулося значне поліпшення та збільшення вартості спірного нерухомого майна, яке нерозривно пов`язане з об`єктом нерухомості, що підтверджено висновком судової будівельно-технічної експертизи від 21 травня 2014 року № 386, достовірність якого відповідач у встановленому процесуальним законом порядку не спростував. У зв`язку із цим суд вважав, що наявні підстави для визнання частки у нежитловому приміщенні магазину непродовольчих товарів №  31 , що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1 , на яку відбулося збільшення вартості належного ОСОБА_2 майна, спільною сумісною власністю подружжя.

Також суд вважав, що укладення ОСОБА_2 у липні 2005 року, тобто у період отримання дозволу на проведення переобладнання квартири АДРЕСА_2 у нежитлове приміщення з подальшим проведенням у ньому ремонтних робіт, кредитного договору, за умовами якого він отримав грошові кошти у розмірі 15 000,00 дол. США на споживчі цілі, за відсутності доказів на підтвердження посилань відповідача про спрямування цих коштів на розвиток підприємницької діяльності, а також з урахуванням того, що остаточне погашення кредиту відбулося 11 листопада 2009 року, не спростовує тієї обставини, що погашення кредиту відбувалося за рахунок коштів сімейного бюджету подружжя і що зазначені кошти були використані саме на проведення переобладнання та ремонтних робіт у спірному об`єкті нерухомого майна.

Визначаючи частки кожного з подружжя у зазначеному об`єкті нерухомості, суд апеляційної інстанції керувався тим, що відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 21 травня 2014 року № 386 вартість спірного нерухомого майна за рахунок проведених ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час шлюбу переобладнання та ремонтних робіт збільшилася на 270 935 грн 00 коп., що становить 65,60 % його вартості.

З огляду на наведене апеляційний суд вбачав підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 62 СК України та визнання у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя за ОСОБА_1 права власності на 32,80 % спірного нежитлового приміщення, що становить половину частки майна, що істотно збільшилася у своїй вартості за рахунок спільних трудових та грошових затрат подружжя, за ОСОБА_2 - права власності на 67,20 % приміщення.

Оскільки розпорядження спільним майном шляхом укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору дарування нежитлового приміщення від 06 липня 2012 року відбулося без згоди ОСОБА_1 як співвласника такого майна, суд апеляційної інстанції задовольнив позовні вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним та витребування спірного об`єкта нерухомого майна на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пропорційно розмірам часток, належних кожному з них  у зазначеному майні.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

У березні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 , у якій він просив скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року та направити справу на новий розгляд, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що спірне нерухоме майно ОСОБА_2 набув до шлюбу з позивачкою, а тому воно належить йому на праві особистої приватної власності. ОСОБА_1 не надала доказів на підтвердження її трудової чи грошової участі у збільшенні вартості зазначеного майна, оскільки на час здійснення реконструкції спірного нерухомого майна вона не працювала та не мала доходу, за рахунок якого міг погашатися кредит, отриманий ним у ВАТ КБ «Приватбанк», а також ніколи не працювала в магазині, не здійснювала підприємницької діяльності та не була зареєстрована як підприємець. Тому до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статті 62 СК України. Суд першої інстанції правильно зазначив, що сам лише факт перебування позивачки у шлюбі з відповідачем на момент здійснення реконструкції спірного нерухомого майна, яке належало останньому на праві особистої приватної власності, не є достатньою підставою для визнання цього майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

На переконання ОСОБА_2 , апеляційний суд вийшов за межі заявлених позовних вимог згідно з уточненою позовною заявою та за власною ініціативою визнав недійсним договір дарування нежитлового приміщення від 06 липня 2012 року, укладений між заявником та ОСОБА_3 , а також безпідставно вирішив питання про витребування у ОСОБА_3 на його користь 67,20 % нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів №  31 , розташованого за адресою: АДРЕСА_3 , хоча ні він, ні позивачка такої вимоги не заявляли.

Вирішуючи питання про витребування спірного нежитлового приміщення, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на відсутність підстав для визнання ОСОБА_3 недобросовісним набувачем цього майна, оскільки на момент укладення договору дарування нежитлового приміщення від 06 липня 2012 року не існувало судового рішення про визнання його спільним сумісним майном подружжя, а тому на момент відчуження спірного майна відповідач діяв як одноособовий власник. Крім того, на час укладення правочину ОСОБА_3 була обізнана, що квартира АДРЕСА_2 набута ОСОБА_2 у власність до укладення шлюбу з позивачкою і що остання не брала участі в її переобладнанні у нежитлове приміщення і в здійсненні ремонтних робіт.

Позиція інших учасників справи

У травні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 , у якому вона просила залишити касаційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанцій повно встановив фактичні обставини справи та правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права. Посилання заявника на ті обставини, що проведення робіт з переобладнання житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_4 , у нежитлове, а також ремонтні роботи було виконано ним не за рахунок коштів подружжя, а за рахунок власних коштів, отриманих у позику від матері ОСОБА_4 та сестри ОСОБА_3 , як правильно зазначив апеляційний суд, належними та допустимими доказами не підтверджені. Під час розгляду справи ні ОСОБА_4 , ні ОСОБА_3 не підтвердили наявність у них фінансової можливості для проведення ремонтних та реконструкційних робіт у спірному нерухомому майні. Крім того, у період з  30 серпня 2001 року до 29 грудня 2005 року та з 01 січня 2006 року до 03 травня 2007 року ОСОБА_3 , а також у період з 01 липня 2002 року до 27 грудня 2005 року та з 01 січня 2006 року до 03 травня 2007 року ОСОБА_4 перебували з ОСОБА_2 у трудових відносинах як наймані працівники, що спростовує посилання заявника на проведення ремонтних робіт у спірному нежитловому приміщенні за їх рахунок.

Рух справи у суді касаційної інстанції

21 березня 2019 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі, а 07 квітня 2020 року - справу призначено до судового розгляду.

10 червня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), згідно з яким суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Зокрема, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від правового висновку щодо застосування статті 62 СК України, викладеного у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17.

Іншою підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду зазначено частину п`яту статті 403 ЦПК України, згідно з якою суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Так, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що непослідовність та суперечливість судової практики протягом тривалого періоду свідчить про існування виключної правової проблеми, яка підлягає вирішенню Великою Палатою Верховного Суду з метою формування єдиної судової практики.

15 липня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Суди встановили, що на підставі договору дарування від 14 серпня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Чорною О. С., зареєстрованого у реєстрі за № 3367, ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА_2 . Вартість  квартири за вказаним договором дарування на дату вчинення правочину складала 13 012 грн 00 коп.

09 січня 2004 року ОСОБА_2 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб, який розірвано заочним рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 січня 2013 року (справа № 435/9198/12).

06 травня 2005 року ОСОБА_2 звернувся до міського голови м. Кривого Рогу із заявою про надання дозволу на переведення житлового приміщення у нежитлове приміщення (з наступним переобладнанням) квартири.

08 червня 2005 року рішенням виконавчого комітету Криворізької міської ради Дніпропетровської області  № 309 «Про переведення житлових приміщень у нежитлові» вирішено перевести  житлове приміщення, а саме: квартиру АДРЕСА_2 , у нежитлове з правом спільного користування земельною ділянкою прибудинкової території відповідно до частки власності у споруді житлового будинку; надано дозвіл на перепланування та переобладнання зазначеного приміщення для потреб його власника.

06 липня 2005 року між ВАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 укладений кредитний договір № 1/305-МК, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 15 000,00 дол. США на споживчі цілі зі сплатою 16,00 процентів річних за користування кредитом з кінцевим терміном повернення кредитних коштів 06 липня 2010 року. На забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитним договором 06 липня 2005 року між ВАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 укладений договір іпотеки № 1/305-МК/1, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Перекопською І. С., зареєстрований у реєстрі за № 2569, предметом якого є двокімнатна квартира АДРЕСА_5 .

Ремонтно-будівельні роботи з переобладнання житлової квартири АДРЕСА_2 у нежитлове приміщення проводилися у період з листопада 2005 року до лютого 2006 року.

25 червня 2012 року на підставі рішення виконавчого комітету Криворізької міської ради Дніпропетровської області від 13 червня 2012 року № 192 «Про оформлення прав власності на об`єкти нерухомого майна»  ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на нежитлове приміщення магазину непродовольчих товарів після реконструкції квартири, вбудованого у перший поверх житлового будинку, загальною площею 43,4 кв. м, а 28 червня 2012 року проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на нежитлове приміщення АДРЕСА_6 .

06 липня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір дарування нежитлового приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Умріхіною К. А., зареєстрований у реєстрі за № 2131, за умовами якого дарувальник безоплатно передав у власність сестрі, обдаровуваній, нежитлове приміщення магазину непродовольчих товарів № 31 , вбудоване у перший поверх житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 . ОСОБА_1 як дружина дарувальника не надавала згоди на укладення зазначеного правочину.

Позивачка просила визнати спірну квартиру спільною сумісною власністю подружжя.

Майнові відносини, які складаються між подружжям урегульовано у нормах СК України.

Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану.

У сімейному законодавстві передбачено два режими власності подружжя - особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя, та спільна сумісна власність подружжя.

Згідно зі статтею 57 СК України у редакції на час укладення сторонами шлюбу  особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:  

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;    

2) майно,  набуте  нею,  ним  за  час шлюбу,  але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;    

3) майно,  набуте нею,  ним за час шлюбу,  але за кошти,  які належали їй, йому особисто.

У частині сьомій названої статті передбачено, якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Крім того, у статті 58 СК України вказано, що і дохід, який приносить річ, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є також власністю цього з подружжя.

І саме той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім`ї, насамперед дітей (частина перша статті 59 СК України).

У статті  60 СК України зазначено підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Також вказано, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Можна зробити висновок, що за загальним правилом майно, набуте одним з подружжя до шлюбу, є його особистою приватною власністю, як і доходи, які воно приносить, тоді як спільною сумісною власністю подружжя є  майно, набуте під час шлюбу.

Конституція України у статті 41 гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції», пункти 69 і 73).

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті  1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтею першою Протоколу №1 до Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом.

У статті 62 СК України таке втручання у право особистої приватної власності передбачено. У цій статті вказано, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Однак при цьому обмежуються саме права особистої власності одного з подружжя, а відтак зменшується  обсяг правомочностей колишнього одноособового власника.

Тому у самому законі, статті 62 СК України передбачені умови, за яких таке втручання у право власності буде не лише законним, але і необхідним з точки зору забезпечення інтересів іншого, не власника, з подружжя та  гарантуватиме дотримання балансу інтересів кожного з подружжя.

Зі змісту статті 62 СК України вбачається, що  втручання у право власності може бути обґрунтованим, та  дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.

Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути  направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна.

Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості  є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.

Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що  первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла,  тобто значне перетворення об`єкта нерухомості.

Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і  не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.

У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування  у шлюбі.

Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість  істотно збільшилося, не є підставою для  визнання його спільним майном.

Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя,  у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу.

При  посиланні на вимоги  статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач мала довести, що у збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені її окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.

Суд першої інстанції вважав доведеним, що всі поліпшення у переобладнання квартири у нежитлову нерухомість  вчинені за рахунок коштів власника майна. Саме тому не вбачав підстав для визнання особистого  майна спільним майном.

Суд першої інстанції встановив, що з наявних у справі доказів не підтверджується не тільки факт грошових затрат колишньої дружини  ОСОБА_1 , а й факт трудових затрат, коли вона могла б вкладатися якщо не фінансово, то власною працею у істотне збільшення вартості спірного майна. Однак, як зробив висновок суд першої інстанції, такі обставини позивачкою не доведені.

Велика Палата Верховного Суду вважає, висновок суду першої інстанції про те, що з матеріалів справи не вбачаються передбачені статтею 62 СК України підстави виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало чоловіку на праві особистої приватної власності законним і обґрунтованим.

Із системного  аналізу норм статей 57, 60, 63, 66-68,70 СК України вбачається, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю незалежно від участі кожного з подружжя у її виникненні, і право визначати порядок здійснення права спільної сумісної власності та частки кожного з подружжя при поділі майна є рівними.

Ці вимоги застосовуються і у разі,  якщо особиста приватна власність одного з подружжя зазнала перетворень і збільшилась у вартості, однак таке збільшення не було істотним, то інший з подружжя, не власник, має право на Ѕ частину збільшення вартості такого майна, якщо воно пов`язане з вкладенням у об`єкт особистої приватної власності спільних коштів подружжя  за час шлюбу.

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачка не надала доказів на підтвердження того, що її внесок у переобладнання спірного приміщення із житлового у нежитлове у розумінні частини першої статті 62 СК України є достатньо значним для можливості визнання спірного майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, тоді як сам по собі факт перебування позивачки у шлюбі з відповідачем на момент здійснення реконструкції спірного об`єкта нерухомого майна не є підставою для визнання зазначеного майна спільним сумісним майном подружжя.

Також доводи позивачки не спростовують висновків суду першої інстанції щодо правомірності відчуження відповідачем ОСОБА_3 нежитлового приміщення магазину  непродовольчих товарів, яке належало йому на праві особистої приватної власності, тому договір дарування нежитлового приміщення від 06 липня 2012 року без згоди ОСОБА_1 не суперечив чинному законодавству.

Разом з тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на загальні правила  виникнення спільної сумісної власності подружжя, управління  такою власністю та принцип  її поділу.

Відповідно до статті 60 СК України  майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною першою статті 66 СК України визначено, що подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до частини першої статті 67 СК України дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.

Це право залишається і після розірвання шлюбу (стаття 68 СК України).

При цьому у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Нормами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, дослідження та оцінки всіх доказів, а також зазначення норм матеріального права, якими суд керувався при вирішенні позову.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що при вирішенні спору  суд апеляційної інстанції не дотримався вимог норм процесуального права, зокрема, не навів переконливих доводів, що названа позивачкою вартість майна належним чином підтверджена, та необґрунтовано застосував до спірних правовідносин положення статті 62 СК України.

Разом з тим відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а згідно з частиною першою цієї статті кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Тлумачення пункту 3 частини першої статті 57 СК України свідчить, що у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти таке майно є особистою приватною власністю

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована.  Один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від             24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

Отже, саме на позивачку покладався обов`язок доведення існування підстав, передбачених частиною першою статті 62 СК України, про що зазначав суд першої інстанції, оскільки у даному випадку спростовується презумпція особистої приватної власності відповідача.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

З уточненої позовної заяви ОСОБА_1 , прийнятої судом першої інстанції, вбачається, що остаточно вона просила визнати нежитлове приміщення спільною сумісною власністю подружжя, витребувати у ОСОБА_3                            Ѕ частину нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів та  визнати за нею право власності на Ѕ частину цього нерухомого майна.

Разом з тим суд апеляційної інстанції вирішив  питання про визнання недійсним договору дарування, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про що позовних вимог не заявлялося.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанцій не дотримався вимог цивільного процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права, а тому судове рішення не можна вважати законними та обґрунтованими в силу вимог статті 263 ЦПК України.

Стосовно необхідності відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 08 листопада 2017 року (провадження                                    № 6-1447цс17), Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

У зазначеній постанові Верховний Суд України зробив, зокрема, такі висновки.

Відповідно до частини першої статті 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя.

Для застосування правил, передбачених статтею 62 СК України, збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об`єкта, його якісних характеристик.

Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з`ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об`єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об`єкта.

Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

Разом із цим Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за змістом указаної постанови істотність збільшення вартості майна одного із подружжя передбачає, що доля первинної власності стає незначною, співмірно малою за остаточною ціною. Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін  та інші чинники не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат у майно, тобто вирішальне значення мають шляхи та способи збільшення такої вартості, яка  має бути доведена тим з подружжя, хто претендує на таке майно.

Тобто застосування вказаних норм не виключає можливості визнання   права спільної сумісної власності на об`єкт права особистої приватної власності одного з подружжя з подальшим визначенням часток при поділі  такої власності лише з урахуванням особистих і спільних майнових та трудових затрат кожного з подружжя.

Спір у наведеній справі та справі, що розглядається, відрізняється як за предметом доказування, так і за правовим регулюванням. А тому підстав для відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від              08 листопада 2017 року (провадження № 6-1447цс17), не вбачається.

Згідно із частиною першою статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400  цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права й ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову в позові.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що як суд касаційної інстанції вона не наділена повноваженнями встановлювати обставини справи, досліджувати докази та надавати їм правову оцінку. Разом з тим вважає, що при встановленні обставин справи та дослідженні доказів судом першої інстанції не допущено порушення процесуальних норм, а отже, його висновок не спростований.

Апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та скасування законного й обґрунтованого рішення суду першої інстанції, тому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

За вимогами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 2 552 грн 28 коп.

Керуючись статтями 141, 259, 268, 400, 409, 413, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2019  року скасувати, рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 08 лютого 2018 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 2 552 грн 28 коп.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:              

Джерело: Юридична компанія Traya

Усі публікації розділу