справа № 654/5243/14-ц
провадження № 61-524 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач за первісним позовом, відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1,
відповідач за первісним, позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Голопристанського районного суду Херсонської області у складі судді Охтень А. А. від 30 вересня 2015 року та рішення апеляційного суду Херсонської області у складі колегії суддів: Орловської Н. В., Кутурланової О. В., Майданіка В. В., від 26 січня 2016 року,
У грудні 2014 року ОСОБА_1 пред'явив позов до ОСОБА_2 про визнання житлового будинку АДРЕСА_1 його особистою власністю. Свої вимоги позивач мотивував тим, що з 03 жовтня 2003 року по 04 жовтня 2004 року він з ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі. Вказаний вище будинок на підставі договору купівлі-продажу від 26 грудня 1977 року придбав його батько -  ОСОБА_3, а він постійно користується цим будинком із 1999 року.

У 2009 році на підставі заяви ОСОБА_3, поданої до Чулаківської сільської ради Голопристанського району Херсонської області про відмову від свого права власності на будинок АДРЕСА_1, вказаний будинок зареєстровано як об'єкт нерухомості та видано ОСОБА_1 свідоцтво про право власності.

У січні 2015 року ОСОБА_2 пред'явила зустрічний позов до ОСОБА_1 про поділ цього житлового будинку як такого, що набутий під час шлюбу на спільні кошти подружжя.

Зустрічний позов мотивує тим, що вона з ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі, просить поділити майно, придбане за час їхнього шлюбу, а саме: будинок АДРЕСА_1, та стягнути з відповідача на її користь судові витрати.

Рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 30 вересня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано житловий будинок АДРЕСА_1 його особистою власністю. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки в 2009 році ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовились від права власності на зазначену нерухомість на користь свого сина - ОСОБА_1, і право власності із видачею відповідного свідоцтва та державною реєстрацією було оформлено на ОСОБА_1, то спірний будинок не є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, незважаючи на те, що він зареєстрований в період шлюбу, а є особистою приватною власністю ОСОБА_1

Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 26 січня 2016 року рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 30 вересня 2015 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та визнання за ним права власності на житловий будинок скасовано і ухвалено нове рішення.

Відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особистою власністю ОСОБА_1 нерухомого майна, набутого у шлюбі.

У іншій частині рішення суду залишено без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано відсутністю правових підстав як для визнання нерухомого майна особистою приватною власністю ОСОБА_1, так і для його поділу, як спільного майна подружжя між сторонами у справі, оскільки власник майна - ОСОБА_3 (батько позивача), у відповідності до положень частини другої статті 11, статей 346, 347 ЦК України не вчиняв дій, спрямованих на припинення свого права власності на спірне нерухоме майно, а подана ним заява про відмову від свого права власності не є правочином, який створює правові підстави для виникнення у позивача права власності на це нерухоме майно. Той факт, що за час шлюбу сторони спору збудували лише господарські споруди та витратили кошти на ремонт вказаного житлового будинку, не є підставою для набуття ними права власності на житловий будинок.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 30 вересня 2015 року в частині відмови у задоволенні її позовних вимог за зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, та рішення апеляційного суду Херсонської області від 26 січня 2016 року у тій самій частині, та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку про належність спірного майна на праві власності саме ОСОБА_3 з порушенням норм процесуального права, на підставі неналежних доказів, оскільки договір купівлі-продажу від 26 грудня 1977 року не містить зазначення адреси та переліку об'єктів нерухомості, а записи у погосподарських книгах сільської ради про проживання батька позивача ОСОБА_3 за адресою спірної нерухомості за наявністю суперечливої інформації щодо року її забудови та відсутності зазначення підстави набуття права на цю нерухомість не мають правового значення.

Ухвалою від 12 квітня 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 листопада 2016 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особистою власністю майна, набутого за час шлюбу, та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя призначено до судового розгляду.

Статтею 388 ЦПК України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-7111 «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Пунктом 4 частини першої Розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

04 січня 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

I.Заявником оскаржуються судові рішення в частині, що стосується вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про поділ спільного майна подружжя. Разом з цим, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України). Так, відповідно до пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України, судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Суд апеляційної інстанції, обґрунтовуючи у мотивувальній частині необхідність скасування рішення суду першої інстанції, вказав у тому числі на те, що у судовий розгляд в суді першої інстанції не було залучено батька позивача - ОСОБА_3 Водночас, при такому самому складі осіб, які беруть участь у справі, суд апеляційної інстанції встановив, що право власності на спірний об'єкт нерухомості у попереднього власника - ОСОБА_3 (батька позивача) не було припинено у встановленому законом порядку. При цьому, суд не врахував, що відповідно до частини другої статті 328 ЦК України діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно («право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом») і не звернув увагу на те, що позивачі (ні за первісним, ні за зустрічним позовами) письмові заяви батьків позивача за первісним позовом - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 від 04 лютого 2009 року про відмову від свого права власності на нерухоме майно на користь свого сина ОСОБА_1, а також видане останньому і зареєстроване Херсонським державним БТІ у 2009 році Свідоцтво про право власності не спорювали.

Таким чином, правомірність набуття позивачем ОСОБА_1 права власності на майно не оспорювалася; враховуючи заявлені позовні вимоги та положення частини першої статті 179 ЦПК, у редакції чинній на час розгляду справи в судах попередніх інстанцій, предметом доказування у даній справи були обставини, що вказували на приналежність цього майна виключно одному з подружжя чи віднесення майна до категорії спільної сумісної власності подружжя.

На зазначене суд апеляційної інстанції під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції уваги не звернув, що свідчить про вихід судом за межі заявлених позовних вимог, всупереч положенням частини першої статті 11 ЦПК України 2004 року, та прийняв рішення про права, свободи, інтереси та обов'язки особи, що не була залучена до участі у справі.

II. Судами встановлено, що 26 грудня 1977 року ОСОБА_3, батько позивача ОСОБА_1, придбав житловий будинок в с. Чулаківка Голопристанського району Херсонської області на присадибній ділянці 0,25 га, відповідно до договору купівлі продажу.

Відповідно до наданих довідок Чулаківської сільради до 2009 року власником будівлі АДРЕСА_1 по погосподарській книзі зазначено ОСОБА_3.

У лютому 2009 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовились від права власності на зазначену нерухомість на користь свого сина - ОСОБА_1, і право власності із видачею відповідного свідоцтва та державною реєстрацією 05 лютого 2009 року було оформлено на ОСОБА_1 за рішенням Чулаківської сільської ради Голопристанського району Херсонської області № 4 від 05 лютого 2009 року.

Встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 03 жовтня 2003 року по 04 жовтня 2013 року.

Обґрунтовуючи позовні вимоги за зустрічним позовом, позивач ОСОБА_2 вказувала, що спірний будинок належить їй з ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності, оскільки був побудований сторонами за період перебування у шлюбі, а тому є об'єктом права спільної сумісної власності. (а. с. 31).

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 04 березня 2009 року власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, зазначено ОСОБА_1.

Цього ж дня Херсонським державним бюро технічної інвентаризації до державного реєстру внесено відомості про реєстрацію права власності на вказаний будинок.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За загальним правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України). У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України). Майно, яке належить до особистої приватної власності дружини, чоловіка визначено у статті 57 цього Кодексу.

Виходячи з аналізу наведених вище норм законодавства, обов'язок довести ті обставини, що майно, придбане у шлюбі, є особистою власністю одного із подружжя, покладено на останнього.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 разом з ОСОБА_1, як подружжя, здійснювали покращення спірного будинку та ремонтні роботи, а тому відсутні правові підстави для набуття права власності на будинок в цілому. Водночас, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що вказаний об'єкт будівництва набуто одним з подружжя саме в період перебування у шлюбі.

Відповідно до статей 213, 214 ЦПК України 2004 року рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону рішення судів попередніх інстанцій у повній мірі не відповідають:
- ухвалюючи рішення у справі апеляційний суд дійшов помилкового висновку про безпідставність набуття ОСОБА_1 права власності на спірне нерухоме майно. Посилаючись на порушення встановленого законом порядку відчуження спірного будинку батьком ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на користь свого сина, шляхом подання до сільської ради відповідної заяви, апеляційний суд фактично встановив недійсність Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 04 березня 2009 року, та визнав таким чином право власності на нього за попереднім власником, хоча такі позовні вимоги при пред'явленні як первісного, так і зустрічного позовів сторонами справи взагалі не заявлялися на момент пред'явлення позовів до суду порядок набуття спірного майна у встановленому законом порядку ніким оспорено не було, а тому правовстановлюючі документи на нього були чинними;

- суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що спірне майно учасниками справи набуто в період перебування у шлюбі, а той факт, що воно зареєстровано на одного з подружжя, не позбавляє іншого права на частку у такому майні. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі 6-843цс17.
Суди попередніх інстанцій не звернули уваги на зазначене, не перевірили зміст заявлених позовних вимог, не встановили належним чином суб'єктний склад осіб, яких стосується спір, не визначили характер спірних правовідносин учасників справи, у зв'язку зі чим дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для поділу спільного сумісного майна подружжя.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до положень пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Відповідно до положень пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Відповідно до частини першої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу.

З огляду на наведене колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення із порушенням норм процесуального права, не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а тому оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених пунктом 8 частини першої та пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду


Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Херсонської області від 26 січня 2016 року та рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 30 вересня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий                                                                                       Д. Д. Луспеник
Судді:                                                                                                  О. В. Білоконь
                                                                                                              Б. І. Гулько
                                                                                                             Є. В.Синельников
                                                                                                              Ю. В.Черняк

Джерело:  Єдиний державний реєстр судових рішень