П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ
№ 6-885цс15 від 03.02.2016 р

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним за заявою ОСОБА_3, поданою представником ОСОБА_4, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2015 року,


У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 25 квітня 2013 року між ним і ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Позивач зазначав, що спірний договір дарування є удаваним правочином, учиненим для приховання договору купівлі-продажу, за яким відповідач не сплатив обумовлених договором грошових коштів. Крім того, оскільки відповідач не мав наміру сплачувати грошові кошти за придбання квартири, а позивач постійно проживав у квартирі як до так і після укладення спірного договору, то такий договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків.  

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив задовольнити його позовні вимоги та визнати недійсним договір дарування квартири від 25 квітня 2013 року, застосувати реституцію і визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1.   

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2015 року позов задоволено: визнано договір дарування квартири від 25 квітня 2013 року недійсним, визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1.     

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 2 березня 2015 року відмовлено ОСОБА_3 у прийнятті апеляційної скарги на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2015 року.
      
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2015 року відмовлено ОСОБА_3, від імені якого діє представник ОСОБА_4, у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

У червні 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_3, від імені якого діє ОСОБА_4, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судового рішення заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2015 та постанову Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». 

У своїй заяві ОСОБА_3, від імені якого діє ОСОБА_4, просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2015 року, справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 2 , 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом частини першої статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Суди під час розгляду справи встановили, що 25 квітня 2013 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири, за умовами якого ОСОБА_1 передав безоплатно у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції дійшов висновку, що спірний договір є удаваним, оскільки ним доведено, що між сторонами насправді укладено договір купівлі-продажу. Установивши невиконання відповідачем умов договору купівлі-продажу в частині сплати грошових коштів за придбане нерухоме майно, а також постійне проживання ОСОБА_1 у квартирі до її продажу і після, суд визнав недійсним договір дарування від 25 квітня 2013 року та визнав за ОСОБА_1 право власності на квартиру.

На судове рішення суду першої інстанції ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, мотивуючи її тим, що цим рішенням вирішено про його права й обов’язки, оскільки між ним і ОСОБА_2 існував судовий спір щодо стягнення суми боргу за договором позики, на забезпечення виконання якого було накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, згодом на цю квартиру накладено арешт на підставі постанови державного виконавця. Заявник зазначав, що визнання права власності на квартиру за ОСОБА_1 є ухилянням від виконання ОСОБА_2 судового рішення про стягнення боргу за договором позики в розмірі 1 млн 57 тис. 876 грн.  

Відмовляючи ОСОБА_3 у прийнятті апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що оскаржуваним судовим рішенням його права і обов’язки не порушуються, крім того, предметом спору є визнання недійсним договору дарування, сторонами якого є ОСОБА_1 і ОСОБА_2, заявник не є стороною оскаржуваного правочину, майнових прав на нерухоме майно за цим договором він не набував. 

Відмовляючи у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції зазначив, що доводи касаційної скарги ОСОБА_3, від імені якого діє ОСОБА_4, на правильність висновків суду апеляційної інстанції не впливають та їх не спростовують.    
     
ОСОБА_3, від імені якого діє ОСОБА_4, зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.

Надана для порівняння постанова Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» не є постановою Верховного Суду України, прийнятою у порядку, визначеному главою 3 розділу V ЦПК України, а тому на неї не може здійснюватися посилання на підтвердження підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2015 року, наданою заявником для порівняння, суд касаційної інстанції відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 2 березня 2015 року в справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про захист порушеного права та за наслідками розгляду цієї касаційної скарги скасував судове рішення суду апеляційної інстанції і направив справу на новий апеляційний розгляд.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 292 ЦПК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні у подібних правовідносинах зазначеної норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.

Відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

За змістом зазначеної статті право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках.

У справі, яка переглядається, за ОСОБА_1 визнано право власності на квартиру, яка перебувала у власності ОСОБА_2 і на яку на виконання судового рішення про стягнення з останнього на користь ОСОБА_3 боргу в розмірі 1 млн 63 тис. 144 грн накладено арешт та заборону відчуження.

Позбавлення ОСОБА_2 права власності на майно унеможливлює виконання судового рішення про стягнення з нього на користь ОСОБА_3 суми боргу, унаслідок чого останній має підстави вважати про порушення його права на отримання суми боргу.

Таким чином висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про відсутність у ОСОБА_3 права на оскарження рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суд не вирішував питання про його права та обов’язки, є передчасним, суперечить змісту статті 292 ЦПК України та перешкоджає подальшому провадженню в справі щодо існуючого спору.

За змістом частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, у разі порушення судом норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, суд задовольняє заяву та має право скасувати судове рішення і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції.

Ураховуючи викладене ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2015 року та ухвала Апеляційного суду Одеської області від 2 березня 2015 року підлягають скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги ОСОБА_3.
Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 2 березня 2015 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                                                                    В.І. Гуменюк


 
Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року №11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.

Відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

За змістом зазначеної статті право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках.
 
Суддя
Верховного Суду України                                                              В.І. Гуменюк

Джерело: "Судова влада України"