П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ
№ 6-2026цс15 від 03.02.2016 р.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» про перегляд рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року,


У липні 2013 року публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк» (далі – ПАТ «Укргазбанк») звернулося до суду з указаною позовною заявою, посилаючись на те, що 26 грудня 2007 року між ПАТ «Укргазбанк» і ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 2 млн 644 тис. доларів США зі строком повернення до 25  грудня 2012 року й сплатою відсотків за користування кредитом у порядку та в розмірах, установлених цим договором.

З метою забезпечення повного та своєчасного виконання кредитних зобов’язань 9 червня 2008 року між ПАТ «Укргазбанк» і ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, відповідно до пункту 2.1.1 якого предметом іпотеки є багатоквартирний житловий будинок АДРЕСА_1. Відомості про іпотеку внесені до відповідного реєстру, накладено заборону на відчуження нерухомого майна.

Унаслідок невиконання умов договору й утворення заборгованості рішенням Московського районного суду м. Харкова від 13 травня 2010 року ухвалено стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укргазбанк» 1 млн 664 тис. 543 грн 2 коп. та 2 млн 630 тис. 252 долари США 33 центи. Рішення суду виконано не було.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року визнано недійсним зазначений вище договір іпотеки, укладений 9 червня 2008 року; запис про іпотеку виключено з відповідного реєстру.

У період чинності зазначеного рішення квартиру НОМЕР_1 в будинку АДРЕСА_1 було двічі відчужено ОСОБА_1. Так, відповідно до договору купівлі-продажу від 13 жовтня 2009 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 продали вказану квартиру ОСОБА_1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 26 квітня 2011 року визнано за товариством з обмеженою відповідальністю «АЛІМА-Т» право власності на 80 квартир за адресою АДРЕСА_1, у тому числі на спірну квартиру НОМЕР_1. Згідно з договором дарування від 17 червня 2011 року зазначене товариство подарувало спірну квартиру ОСОБА_1.

4 квітня 2012 року Апеляційним судом Харківської області вищезазначене рішення скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору іпотеки відмовлено.

2 серпня 2012 року ОСОБА_1 відправлено вимогу (претензію) про повернення заборгованості за кредитом з попередженням про можливість звернення стягнення на майно.

Посилаючись на те, що особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця й має всі його права та несе всі його обов’язки за іпотечним договором, ПАТ «Укргазбанк» просило з підстав, передбачених статтями 23, 33, 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку»), задовольнити позов.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 26 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 2 квітня 2014 року, позов ПАТ «Укргазбанк» задоволено: звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1, що на праві власності зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 17 червня 2011 року, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 26 грудня 2007 року позичальника ОСОБА_2 у розмірі 3 млн 664 тис. 801 долар США 99 центів та 23 млн 800 тис. 945 грн 13 коп. пені на користь ПАТ «Укргазбанк» шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження»; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Московського районного суду м. Харкова від 26 листопада 2013 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 2 квітня 2014 року залишено без змін.

Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року вказану ухвалу суду касаційної інстанції скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року зазначені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У заяві ПАТ «Укргазбанк» про перегляд судового рішення порушується питання про скасування рішення суду касаційної інстанції та передачу справи на новий розгляд до цього ж суду з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частин першої та другої статті 23 Закону України «Про іпотеку».

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 травня 2015 року (№ 6-53цс15, № 6-63цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-449цс15) у справах за позовами ПАТ «Укргазбанк» до фізичних осіб, треті особи: фізичні особи, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, про звернення стягнення на предмети іпотеки.

Так, за результатами розгляду заяв про перегляд судових рішень у справах № 6-53цс15, № 6-63цс15, № 6-332цс15, № 6-449цс15 Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла таких висновків. У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який було виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Установивши факт переходу до відповідача права власності на нерухоме майно під час виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження права власності на підставі незаконного судового рішення, суди дійшли обґрунтованого висновку про застосування до правовідносин статті 23 Закону України «Про іпотеку», поширення її дії на відповідачів та збереження обтяження майна іпотекою за іпотечним договором. При цьому суди врахували, що дії попереднього іпотекодавця з відчуження спірних квартир під час зняття за судовим рішенням обтяження та право власності нових набувачів кредитором не оспорюються, а порушується питання про застосування механізму реалізації його переважного права на іпотечне майно, передбаченого нормами статей 23, 33, 39 Закону України «Про іпотеку». Разом з тим суди при ухваленні рішень про задоволення позовів застосували норми статті 23 Закону України «Про іпотеку» з порушенням норм частин третьої та четвертої статті 5 та статті 39 цього Закону.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що оскільки на момент переходу права власності на будинок на підставі рішення суду договір іпотеки було визнано недійсним, відповідний запис був вилучений з відповідного реєстру, а тому під час переходу права власності на спірну квартиру до ОСОБА_1 спірна квартира предметом іпотеки не була, отже, стаття 23 Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин не застосовується.

Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України № 6-53цс15, № 6-63цс15, № 6-332цс15, № 6-449цс15 висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 23 Закону України «Про іпотеку».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції цієї норми матеріального права та відступаючи від правової позиції, викладеної в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року в справі, яка переглядається, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Частиною п’ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (частина четверта статті 631 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України)).

Суди встановили, що основне зобов’язання боржник не виконав.

Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Установивши у справі, яка переглядається, факт переходу до ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру, суд дійшов обґрунтованого висновку про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону України «Про іпотеку» та поширення її дії на відповідача з огляду на таке.

Згідно із частиною першою статті 4 цього Закону обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від  1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV).

Відповідно до частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV права на нерухоме майно  та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.

Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

Крім того, державна реєстрація іпотек у той час регулювалася Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (утратив чинність 1 січня 2013 року), та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (утратив чинність 1 січня 2016 року).

Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону № 1952-IV записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься  відповідний запис. 

Пунктами 74, 75 Порядку держаної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, яке набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно.

Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.

За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду.  Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.

Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню.

Тому ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек.

Отже, суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що під час переходу права власності на спірну квартиру до ОСОБА_1 квартира предметом іпотеки не була, тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 23 Закону України «Про іпотеку» та звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить новому власнику.

За таких обставин, ураховуючи сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, ефективним способом відновлення прав кредитора у зв’язку зі скасуванням незаконного рішення є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання (отримання) кредиту.

Дійшовши правильного висновку про поширення норми статті 23 Закону України «Про іпотеку» на правовідносини сторін, суд першої інстанції, водночас недостатньо правильно застосував цю норму, оскільки не врахував положення частин третьої і четвертої статті 5 цього Закону та не звернув уваги на інші обставини, які мають суттєве значення для її правильного застосування, зокрема щодо визначення предмета іпотеки та його вартості.

Так, у справі, яка переглядається, суд постановив звернути стягнення на окрему квартиру як на предмет іпотеки, у той час як предметом іпотеки за договором від 9 червня 2008 року визначено не окремі квартири, а будинок АДРЕСА_1, який складається зі 123 квартир загальною оціночною вартістю 17 млн 70 тис. грн. Крім того, за погодженням сторін договору іпотеки з-під іпотеки виключено 26 квартир будинку без зміни попередньої вартості предмета іпотеки.

Отже, звернувши стягнення на квартиру як на частину об’єкта нерухомого майна (частину предмета іпотеки), суд не обґрунтував такого рішення та не встановив, як співвідноситься предмет іпотеки з його частиною та вартість предмета іпотеки (будинку) з вартістю набутої ОСОБА_1 квартири.

Допущені під час розгляду справи порушення норм процесуального права і нез’ясування усіх обставин, необхідних для правильного застосування Закону України «Про іпотеку», перешкоджають Верховному Суду України ухвалити нове рішення.

Ураховуючи викладене, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України  

п о с т а н о в и л а:

Заяву публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» задовольнити частково.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 26 листопада 2013 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 2 квітня 2014 року та рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
 
 
Головуючий                                А.Г. Ярема

 

У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з відповідного реєстру виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду.  Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в реєстр.

Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 Цивільного кодексу України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню.

Тому ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації у відповідному реєстрі.

Отже, суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що під час переходу права власності на спірну квартиру до відповідача квартира предметом іпотеки не була, тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 23 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» та звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить новому власнику.
 
Джерело: "Судова влада України"