Верховний Суд України висловився про позовну давність у спорах про право власності на землю

Для правильного застосування частини 1 ст. 261 ЦК при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, але і її об'єктивна можливість знати про обставини порушення таких прав.

На спільному засіданні Судової палати у цивільних і господарських справах Верховного Суду України 29 жовтня було розглянуто справу № 6-152цс14 за позовом про визнання недійсними держактів на право приватної власності на землю та договору купівлі-продажу земельної ділянки, приведення земельної ділянки у придатний для використання стан, повернення земельної ділянки територіальній громаді і за зустрічним позовом про визнання рішень Харківської міськради такими, що не відповідають чинному законодавству.

ВСУ вказав, що справі, яка переглядається, судом встановлено отримання у власність землі на підставі незаконних розпоряджень державного органу, що послужило підставою для визнання судом рішень про надання ділянок у користування та у власність та виданих на їх підставі держактів на право власності на земельні ділянки, а також укладеного на їх підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсними. За таких обставин суд обґрунтовано не застосував до спірних правовідносин норми ст. 140 ЗК 2001 року, яка не підлягала застосуванню, а керувався нормами ст. 152 ЗК 2001 року і ст. 48 ЦК.

Нагадаємо, ст. 140 ЗК встановлює вичерпний перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку у разі, коли право власності придбано у встановленому законом порядку.

Одночасно ВСУ висловився про застосування інституту позовної давності. Так, прийшовши до висновку про дотримання Харківською міськрадою строку звернення (січень 2011 року), суд зазначив, що перебіг позовної давності починається з моменту, коли рада дізналася про порушення свого права, а саме - з дня отримання протестів прокурора від 1 липня 2011 про усунення порушень земельного законодавства. Зазначене свідчить про неправильність застосування судом частини 1 ст. 261 ЦК, оскільки за змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому норма частини 1 ст. 261 ЦК містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, тому обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Оскільки позивач, як юридична особа, набуває і здійснює свої права та обов'язки через свої органи, то її обізнаність про порушення її прав чи можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності її органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин.